(Т. Шевченко)
Що впливає на долю кожної держави, на її розвиток, становище у світі? Природно - ресурсовий потенціал, географічне положення, може, ще щось? Я вважаю, що духовність суспільства і кожної людини в ньому.
Духовність - специфічна людська риса. Вона характеризує смисл поведінки людини.
Наука етика розглядає духовність як безкорисливість, спроможність стати вище над власними фізіологічними потребами, матеріальними зручностями, словом, як вияв "людського в людині".
Важливою умовою гармонійного розвитку духовного світу особистості є рівномірний розвиток розуму, почуттів і волі, які забезпечують активність, енергійність, динамічність, тобто духовність людини.
Усвідомлення людиною своєї приналежності до певної нації - це національна самосвідомість, яка включає в себе і формується на основі знання мови, історії, культури, місця українців серед інших народів, їх ментальності.
Любов до рідної землі, отчого краю, де виріс, пошана до батька і матері, світлої пам’яті своїх предків, свого народу, прагнення пізнати, відстояти і примножити його духовні й культурні надбання та передати їх у спадок наступним поколінням - все це повинно стати природнім почуттям кожної людини в суспільстві.
Нині багато говорять про «бездуховність» нашого суспільства, брак інтересу в його членів до вищих ступенів культури, відсутність елементарного розуміння, що таке культура.
Техніка і весь комфорт, який з нею пов’язаний, поступово витісняє духовне життя і пропагує багато такого, що виховує агресивність. Пустота агресивна. Вона створює лише галас, який приховує бездуховність.
Культурна людина - це не тільки та, котра читала багато класичних творів, слухала класичну музику, а й та, яка при цьому збагатила себе духовністю, тому виховання її є важливою справою кожного вчителя - словесника, оскільки без цього Україна не зможе сягнути висот світової цивілізації.
Здається, нині ми збагнули, що, розгубивши свої духовні цінності, ми багато чого втратили у своїх сферах. Урок прикрий і однозначний: без моральності гине все.
Рівень духовності прямо залежить від того, яке місце в суспільстві займає культурно - гуманітарна сфера. Це треба усвідомити всім, особливо вчителеві рідної мови і літератури.
Запалюючи любов до материнського слова, свого народу, його історії, прилучаючи юних до української пісні, думи, казки, красного письменства, ненав’язливо формувати високе духовне начало. Адже недаремно В. О. Сухомлинський закликав формувати душу дитини на багатогранному понятті прекрасного.
Вивчення української мови і літератури дає великі можливості вчителеві розкрити своїм вихованцям безмежні духовні скарби рідного народу, його моральні ідеали та цінності. Адже література - це шлях людини до пізнання свого духовного світу, а урок літератури - це мистецтво слова, де поєднується авторське бачення світу, особистість учителя та безпосередній вплив на почуття.
Як навчити дітей бути господарями власного життя? Тільки виховавши почуття причетності до життя свого народу, що є основою формування громадянських почуттів, розвитку національної самосвідомості, наблизивши школярів до історії рідного краю, традицій, звичаїв, фольклору свого народу.
Говорячи про загальну формулу українського виховного ідеалу, слід пам’ятати про роль усної народної творчості, яка з глибин середніх віків доносить до нас возвеличений образ борця за соціальну справедливість, готового ставати на захист свого роду - племені. Козак Голота, Морозенко, Устим Кармалюк, Олекса Довбуш, Дорошенко, Сагайдачний, батько Хміль - самовіддані, сміливі, волелюбні, переконані у тому, що найвище призначення кожної людини - служити своєму народові.
Дослідження виховних ідеалів за змістом українських народних пісень, казок, ігор підтверджують, що в народі найбільше поціновувалась людина — колективіст, працьовита, чесна, гостинна, красива тілом і душею. Виховний ідеал українця, як зазначив відомий педагог Г. Ващенко, окреслений у фольклорі, мові, літературі, історії.
Особлива роль у вихованні духовного світу, зокрема історичної пам’яті в учнів, відводиться символіці, пов’язані із Запорізькою Січчю - форпостом волі і незалежності народу. Глибоке осмислення школярами козацької символіки (образи козаків Мамая, Байди, товариство, побратимство, булава, прапор, бунчук та ін.) сприяє розвитку творчої уяви, поглибленню творчої уяви, поглиблення живої пам’яті поколінь.
Навчити школяра бачити з художнього твору духовні скарби можливо лише за умови, коли він буде входити в образний світ художнього слова, пройматися гармонією змісту і форм.
Вилив на читача має і класичне, і сучасне письменство, яке розвиває в людині високі ідеали, доброту серця, щирість і глибину переконань, громадянську активність, високу національну свідомість, порядність і чесність.
Враховуючи гіркий історичний досвід і орієнтуючись на відродження України, ми сьогодні повинні навчати й виховувати учнівську молодь на прикладах високоморальних героїв, які не вболівають, але й не плачуть при перших невдачах, безкорисливо допомагають іншим, долають життєві перешкоди, не зраджують своїм ідеалам.
Словесник повинен вчити школярів бачити в художньому персонажеві перш за все людину.
Не варто сором’язливо обходити морально-етичні аспекти біографії письменників. Учні повинні знати не тільки факти громадського і літературного життя митця, а і зрозуміти його як людину. Тоді письменник стає ближчим і доступнішим для школярів, а його творчість - зрозумілішою.
Отже, уроки української словесності дають змогу прилучити підростаюче покоління до національного ідеалу. А допоможуть, звичайно, у цьому твори "Євшан-зілля" М. Вороного, "Маруся Чурай" Ліни Костенко, "Собор" Олеся Гончара... Адже недарма в уста старого вчителя вкладені слова, звернені до молоді: "Собори душ своїх бережіть, собори душ!". Так, своїм віршем "Земля моя, всеплодющая мати..." І. Франко наближається до рідкісного жанру молитви, започаткованого Шевченком, і просить не тільки фізичної сили у матері-землі, а передовсім - духовної сили і любові до людей.
Поети - емігранти Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Теліга, О. Ольжич та інші закликають стати терпеливішими, милосерднішими, добрішими, а головне шукають відповіді не питання: у чому призначення людини, "по що живемо і навіщо?".
«Раби - це нація, яка не має слова», - пише сучасна поетеса Оксана Пахльовська. Я б доповнила ці рядки: не тільки мовою, а й традиціями, історичною пам’яттю. Тому так часто зверталися до цієї проблеми Т. Шевченко, П. Куліш, С. Парадженов, О. Гончар та багато інших митців.
Найцінніший скарб народу - рідна мова є найточнішим індикатором його життєвої сили, вільного розвою, безсмертя, духовності нації. Національна мова – це здобуток духовної діяльності народу. Коли ж народ перестає плекати й обороняти її, він стає на шлях самогубства. Тому на сторожі коло державної мови треба поставити закон і неухильно його дотримуватися.
Найсуровіший іспит у наших вихованців прийме життя, а воно нині свідчить, що ми не використовуємо навчально-виховні можливості уроків словесності, як того вимагає час. Виховувати молодь на літературних творах, образах є аксіомою, яка має підтверджуватися на кожному кроці. А це означає, що слід вчити своїх вихованців ставити себе на місце літературних героїв, аналізувати події, факти, робити висновки. Це і є метою літературної освіти.
Змінилися часи, міняються суспільні умови - повинна мінятися й методика навчання і виховання майбутніх громадян.
Нова доба нового прагне слова...
Пам’ятаймо, що відродження України в умовах сьогодення починається з відродження душ наших громадян.
Існує чудова легенда про мешканців згасаючої планети, котрі, зібравши рештки своїх сил, беруть із собою в екіпаж найдорожче, що мають: грудочку землі, гілку священного дерева, пісню та історію свого народу. Вони з невимовним смутком і незгасаючим оптимізмом дивляться у майбутнє, сподіваючись відродитися на новій землі.
Дбайливо оберігаймо нашу духовність, бо можемо перестати існувати як народ! Біймося цього.
Як зробити викладання української мови та літератури простим, цікавим і потрібним? Я не маю рецепту - досі думаю і шукаю... Але переконана, якщо це й можна зробити, то тільки великою любов’ю і одержимою працею.
Немає коментарів:
Дописати коментар