Тема уроку. Інтимна лірика
І.Я. Франка
«Тричі мені являлася любов...»
Мета уроку. Ознайомити учнів з інтимною лірикою І.Я. Франка, його збіркою «Зів’яле листя», намагатися з’ясувати через духовний світ та спогади про кохання життєву основу інтимної лірики поета, що став в один ряд зі світовими геніями, вчити слухати класичну музику світових геніїв, декламувати вірші; розвивати й виховувати красу взаємин, любов до поетичного і музичного слова, що лине із закоханого серця І.Я. Франка та відомих світових геніїв музики; виховувати почуття любові, красу взаємин між дівчиною та хлопцем, любов і зацікавленість до класичної музики.
Обладнання. Портрети І.Я. Франка, Ольги Рошкевич, Целіни Журовської, Ольги Хоружинської, грамзаписи творів світової класики, В. Козловського.
Перебіг уроку.
I. Організаційний момент.
II. Оголошення теми і мети уроку.
III. Актуалізація опорних знань.
IV. Вивчення нового матеріалу.
1. Вступне слово вчителя. (Звучить Л. Бетховен. До Єлізи)
Спробуємо сьогодні висловити власну думку щодо інтимної лірики І.Я.Франка. Адже кожна людина сприймає по-своєму рядки, які линули з серця великого Каменяра. «Астрономи твердять, що всесвіт виник з дрібного зернятка вогненої матерії, вибух якого наповнив простори зорями й планетами, хоч неможливо уявити силу, здатну вмістити програму космосу в обному зерні. Галактика творів І.Я. Франка так само народилась з пилинки вогню. На вигляд звичайна окалина, а насправді – незбагненна клітина божественного пломеню, правдива іскра Прометея, що залетіла з батькового ковадля в дитяче серце поета, вибухнула вулканами любові до праці, до правди, до свободи, заполонила його безмежну душу, обиртаючи її в безліч світил, які ще й нині ростуть, розширюють свої орбіти. В тій іскрі сприсувався біль українського народу, недаремно ж вона вибризнула з під молота в прикарпатській кузні.» (Д. Павличко).
Геній Франка, власне тим геній, що живе серед нас, у наших думках, переконаннях, допомагає народові осмислити свої історичні кроки в боротьбі за незалежність.
Любов... Кохання... Такі хвилюючі слова. Скільки навіюють вони думок, переживань. І як би не змінювалося наше життя, а кохання завжди залишається коханням. Що ж означає кохати? У вас все попереду, і кожен знайде свою відповідь на це запитання у своєму серці. А ми сьогодні звернемось до поезій Франка :
... тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишні жалі;
Завмерлеє в серці кохання.
Ми звикли говорити про Франка як про поета-борця, але як зазначав М.Коцюбинський, «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного.»
Вічна тема кохання знайшла яскраве втілення у творчості Франка - поезії, прозі, драматургії. І сьогодні на уроці ми почнемо читання ще одного розділу життєвої книги митця, з якого Іван Франко постане як тонкий лірик, людина з палким серцем, чоловік, що кохає і страждає, радіє і тужить, вірить і зневірюється.
2. «Тричі мені являлася любов.» (Звучить музика Г. Свиридова. Романс).
Тричі являлася любов І.Я. Франку. Мабуть, тому у збірці «Зів’яле листя» є три жмутки – розділи, які поєднують вірші певного періоду життя митця.
Звучить поезія «Тричі мені являлася любов».
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що боку є, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
Невинною дитиною була Ольга Рошкевич, дочка священика. То був 1874 рік. Від цього часу Іван Франко залишив своє серце в селі Лолині, де мешкала родина.
Рука писала, а серце рвалось до коханої. Вони чекали весілля. У листах жило кохання (Звучить музика Є. Доги. Мій лагідний і ніжний звір)
Читання листів І.Франка.
Але грянув грім (Звучить музика І.Баха. Токката і фуга ре-мінор). Арешт Франка змінив все: обшеки у Рошкевичів, допити батька, сльози Ольги. Вона починає боятися за своє щастя. І летить до Франка прохання: може Іван зміниться, може, на час, бодай, закине ту свою рботу, щоб лише побратися, а тоді...
Читання листів.
По довгім, важкім отупінню
Знов тріскає хвиля пісень,
Неначе з-під попелу разом
Язиками блимне огень.
Що щастям, спокоєм здавалось,
Те попелу тепла верства;
Під нею жаги і любові
Не згасла ще іскра жива.
Не згасла ще, тліла, ятрилась
Помимо сліз моїх роси;
Та вітер повіяв і попіл розвіяв —
Тепер ти огонь той згаси!
Ні, годі! Не буду гасити!
Най бухає грішний огень!
І серце най рветься, та вільно най ллється
Бурливая хвиля пісень!
Він неможе дочикатися, коли відкриються тюремні ворота...
Нічого не сталося... Просто розлучилися...
Звучить поезія «Картка любові», на тлі музики В.Моцарта фантазія ре-мінор
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе,
Пробить стіну, котрою людська злість
Нас, друже мій сердечний, розділила,
Не знаючи, що в наших серцях сила,
Котрої ржа упідлення не з'їсть.
Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!
Всі пута, що засліплення й зла воля
На нас вложили, нам на біль, - порвем!
Отруту, що нас нею щедро доля
Поїла, виллєм з серця і затрем
Усякий слід тих споминок важких,
Котрі, мов черви, серце підгризали,
Щоб навіть тіні темнії від них
На наше вольне щастя не лягали.
Зближаєсь час, коли, подібно нам,
По довговічних боях, муках люди
Прокинуться, гнилий розмечуть трам,
Що їх давив, і щиро грудь до груди,
Уста до уст притиснуть, мов брати,
Приязним, щирим словом заговорять,
Позбувшись пут недумства, темноти,
І зависті, і людовладства, й горя.
Але таткова розмова з Іваном поставила крапку над усіма сподіваннями. Лолин залишився болючою раною...
Звучить поезія «Від того дня вже другий рік пройшов», на тлі музики Л.Бетховена Буря.
Від того дня вже другий рік пройшов.
У чистім полі знов лежу я на горі,
Гляджу на небо ясне... Надо мнов
Знов плавле яструб в лазуровім морі.
Обколесив, тепер шибнув стрілов...
Отак і я простір думками порю,
Та темно в нім, навіки мглов густов
Закрила доля мою ясну зорю.
Так темно, зимно! Наче серце стине,
І думка в мізку, мов пилина, гине,
І ворохнуть не можу я рукою,
Коли спімну, що ні одно гаряче
Дівоче серце не зітхне, не сплаче
І не затужить нищечком за мною.
До Ольги пішли холодні листи, яки не мали вже надії на повернення кохання. Вона, мов сиза горлиця, рвалася з колючих тенет, та вони міцно вп’ялися в серце і рвали, рвали його на шматки.
«Я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Озаркевича. Не кажи що я тебе забула! Ти ми ніколи з думки не йдеш. Тебе люблю...»
Відповіді Франка на лист не було. Він знав, що так станеться. Знав, але не витримав. Відповіддю їй був крововилив у мозок і вірш «І ти лукавила зо мною» (Звучить на тлі музики Д. Рершвина Літня пора)
Чи можна звинувачувати Ольгу?
Звучить поєзія «Паде до долу листя» На тлі музика Ф.Шопена Ноктюрн №2
Паде додолу листя з деревини,
Паде невпинно, чутно, сумовито,
Мов сльози мами, що на гріб дитини
Прийшла і плаче, шепчучи молитов.
Осики лист кровавий із гіллини
Паде, немов ножем його пробито;
Жалібно жовте листя березини,
Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?»
Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,
Спокійно в темну, зимну даль глядить -
Таж він недарма тепле літо втратив!
Най в'яне листя, най метіль гудить,
Се сил його не зможе підірвати,
І плід його приймесь і буде жить!
І він мусив жити далі. Вогняний смерч кохання, що вирвався з Франкового серця, вів його крізь пустелю безправ’я, нужди, крізь ніч неволі й зневаги до світанку життя нового.
Обірвалася нитка великої любові, та не згасла сама любов. Вона народила справжні шедеври світової лірики.
3. «Явилася друга – гордая княгиня...»
«Велике враження справила на мене знайомість з одною полькою – Йосифою Дзвонковською»
У старому Станіславі доживали віку польські політичні емігранти. З їхньою таємною організацією знайомиться Франко, коли перебуває в рідному селі Нагуєвичі. Йому важко як ніколи. Ольга втрачена назажди, мати й батько померли, загострюється хвороба. Голий і босий поет пасе худобу, жне снопи, заробляє гроші. Коли трохи полегшало, їде в Станіслав, де на устах друзів чує раз по раз ім’я – Юзефа. Усі були закохані в неї, та вона – «гордая княгиня» - не відповіла нікому. Була в ній якась загадка, яку жоден неміг розкрити... І це заінтригувало Франка.
Вона справила на нього сильне враження справжньої Людини. І він, змучений душевним болем велета, покохав. Мало того вирішив, що це саме та жінка що може йти поруч, стати дружиною. Та на лист з проханням відповідь матері була короткою «Уже саме положення моєї дочки противиться тому....»
Відмова вражає поета. Він думає, що тільки аристократичне положення заважає їй поріднитись з ним і звинувачує....
Я й забув, що то осін холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара.
Що між нами народнії сльози,
Що любитись нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід
Вона не відповіла взаємністю. Він страждав.
Звучить поезія «Хоч ти небудеш» на тлі музики Ф.Шуберта Серенада.
Хоч ти не будеш цвітною цвісти,
Левкоєю пахуче-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки.
Як ідеал все ясний — бо далекий.
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні...
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти,— покіль мій спів лунає.
І лише потім довідався про те, чому так зробила. Юзефа бела хвора на туберкульоз. Могила вже кликала до себе. Інші незнали цього, а Франко вона сказала. Чесно і відверто.Бо лиш той, хто збагнув велич кохання, зможе зрозуміти закоханого
Звучить поезія «Не собі я прагну...» на тлі музики К. Сен-Санса Либідь.
Не собі я прагну здобути любов Твою,
Хоч за один її промінь я віддав би свою душу,
Хоча сил мені додавало б у цій заметілі життя
Єдине слівце Твоє:: „Прагни! Не втрачай надії".
Але я страждаю мовчки. Моїх бажань сплетіння
Лише Твого щастя прагнуть, мій сон золотий!
Нехай ніколи думка Твоя з діями не буде в розладі
І нехай для достойнішого запалає Твоє серце!
Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. «Юзефа Дзвонковська, 21.10.1862-05.05.1892», - написано на тріснутій і порослій мохом плиті. Всього 30 років життя. Осінь щедро посипає могилу листям. А весною тут зацвітають фіалки.
Звучить поезія «Епілог» на тлі музики А.Дворжака Слов’янський танок №2
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
4. «Явилась третя – женщина чи звір...»
Із спогадів Т.Франка, сина поета: «Пізнався батько з Целіною ще в Дрогобичі , коли та сиділа біля поштового віконця й обслуговувала публіку. Почував себе при ній несміливим, бо ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала.».
Обмеженість Целіни, байдужість до Франка призводить до того що їй поет присвячує найкращі твори.
Звучить поезія «Чого являєшся мені у сні...» на тлі музики К.Дебюссі Місячне сяйво.
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,—
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
Целіна мучить Франка. Вона змушена виїхати. Щоб порвати з ним, друкує в газеті фальшиве оголошення про одруження. А для поета вмирає.
Звучить поезія «Вона умерла» на тлі музики В.Моцарта Реквіем
Вона умерла! Слухай! Вам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.
Вона умерла! Мов тяжезний трам,
Мене цілого щось додолу клонить.
Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло? Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть
І на устах краснів ще малина...
Та цить! І подихом одним не труть
Її! Се твоїх бажань домовина.
Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть
Сей дзвін... Принадь і плач, немов дитина!
Се ж твоїх мрій заслону смерть роздерла,
Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!
І як се я ще досі не вдурів?
І як се я гляджу і не осліпну?
І як се досі все те я стерпів
І у петлю не кинувся коніпну!
Адже ж найкращий мій огонь згорів!
Адже ж тепер повік я не окріпну!
Повік каліка! Серце гадь пожерла,
Сточила думи всі! Вона умерла.
Лишь біль страшний, пекучий в серці там
Все заповнив, усю мою істоту.
Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,
А сліз нема, ні крові, ані поту.
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! кричать! — та горло біль запер.
Вона умерла! — Ні, се я умер.
Вмирає образ, але не вмирає любов. А Целіна знову повертається. Франко буквально переслідує її, як школяр, боїться промовити слово, підступити блище, годинами стоїть під вікнами.
Звучить поезія «І ти прощай» на тлі музики І.Баха Концерт №5
І ти прощай! Твого ім'я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну!
Бодай не знала ти повік,
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану.
Мене забудь швиденько ти,
Своїх діток люби, нести,
Будь вірна свому мужу!
І не читай моїх пісень,
І не воруш ні вніч, ні вдень
Сю тінь мою недужу.
А як де хтось мене згада,
Най тінь найменша не сіда
На вид твій, квітко зв'яла!
І не блідній, і не дрожи,
А спокійнісінько скажи:
«Ні, я його не знала!»
«Герой отсих віршів – небіжцик, - писав І.Франко. – Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії з глибоким чуттям.... Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, безнадійністю... безрадісністю!»
5. Обговорення прослуханих віршів.
Чи варто? А як думаєте ви?
Чим збагатили вас жмутки зів’ялого листя?
Чи поклало на серце п’янку печаль смутку?
Дехто шукав і шукає серед знайомих жінок поета героїню «Зів’ялого листя».
Звучить поезія «Мої не мої» на тлі музики Ф.Шопена Вальс-хвилинка.
Іван Франко все життя сповідався поезіями інтиного характеру, заглядав у власну душу. І для нас драма «Зів’яле листя» - це пам’ятка щірості генія, образ його людських мук, але не душевного занепаду. Бо той , що занепав духом, уже не страждає.
Звучить поезія «Я нелюд...» на тлі музики С.Рахманінова Варіації на тему Паганіні.
V. Закріплення вивченого.
Бачіти зорі в калюжах, бачити сонце в людських душах. Зів’ялі листочки свого кохання класти на скрижалі пам’яті на рани закоханих сердець.(Звучить музика І.Баха Повітря)
Ми чуємо, як його інтимний вірш пульсує в наших жилах. Ми бачимо, як «Зів’яле листя» тріпоче на дереві української лірики, і знаємо, що ніякі вітри й бурі його не можуть зірвати.
Праці Франка забагато для безсмертя оюнієї людини, його тяжким трудом, його вогненним коханням збагатився й обезсмертився наш народ.
VI. Підсумок уроку.
Звучить музика О.Яшина на слова І.Франка «Знаєшь...» у виконанні В.Козловського.
Чи сподобалася вам поезія Франка? Чим?
Якби поет не закохувався, чи були б написані почуті нами рядки?
Які рядки з творчості поета вам запам’ятались?
Якіб поезії І.Франка ви б порадили прочитати своїм знайомим?
VII. Домашнє завдання. За бажанням вивчити будь-який вірш напам’ять та вірш «Чого являєшься мені..», готуватися до тематичної контрольної роботи, написати листа від імені І.Франка до однієї із згаданих на уроці жінок.
Немає коментарів:
Дописати коментар